Андрій Несмачний: "Динамо" ніколи не здавало матчі"
Разделы

Все статьи сайта





Понад півроку тому вихованець київського «Динамо» Андрій Несмачний несподівано вирішив змінити звичний для себе лівий фланг захисту столичного ФК на коментаторське крісло. Проте й у ньому почувається досить-таки комфортно. Лише під час виступів рідного клубу це крісло «розхитується», адже екс-футболіст і досі подумки повертається на поле.

«Поки напрацював на критичну оцінку»

— Андрію, якось несподівано для багатьох уболівальників ви перекваліфікувалися із футболіста у медіафахівця — коментатора, експерта відкритих студій. Натомість ну дуже багато ваших колег, зокрема, з ім’ям (і, особливо, з динамівським минулим) й по завершенні кар’єри гравця прагнули бути ближче до поля. Принаймні на тренерській лаві. Невже себе не бачили у цій сфері?

— Ні, якось не надихала робота тренера. Я себе не бачив саме в цій сфері, бо, напевно, це просто не моє. Прекрасно розумів, що дуже багато часу потрібно віддавати на перелаштування, адже не всі ж відразу стають, як Жозе Моуриньо, а досягають успіхів за досить-таки тривалий проміжок часу. Починати працювати наставником, як правило, треба з найменшого, тобто з малюками. І оскільки маю маленьку доньку, напевно, для мене важливіше присвятити більше часу їй, аби виховати її хорошою людиною, прищепити якісь норми, щоб потім не шкодувати і не кусати собі лікті. Тобто, якби розпочав тренерську кар’єру, за чужих дітей боліло би серце, їм віддавав би себе повністю, а на свою сім’ю, на жаль, мене б уже не вистачало.

— Часто керівництво «Динамо» визнаних ветеранів команди залишає працювати у клубі. Вам щось схоже, часом, не пропонували?

— Так, саме про це йшлося в нашій останній розмові з Ігорем Михайловичем Суркісом. Коли ми щиро поговорили, і я пояснив йому свою позицію, він сказав, що для мене двері в «Динамо»» завжди відчинені, і якщо я вирішу повернутися в клуб, то для мене обов'язково знайдеться місце. Врешті, сьогодні займаюся тим, чим займаюся, і вдячний керівництву киян, зокрема, пану Суркісу, за те, що він надає такі можливості себе реалізувати, не залишаючись осторонь футболістів, які віддали клубу дуже багато років.

— Багато моїх колег-журналістів не відмовилися би від кар’єри гравця, а тут Несмачний навпаки — змінює амплуа. Як щодо фінансової вигоди: чи бодай трішечки порівнянні по оплаті праця у футболі та в медіасфері?

— Звичайно, ні. (Сміється). Це — як небо і земля. А щодо зміни амплуа, то футбольна сфера, безперечно, мені рідніша. Але з погляду 15-річного досвіду в професіональному спорті, напевно, я щось знаю, щось можу прокоментувати, підказати, пояснити телеглядачеві певні хороші і погані моменти.

— Наскільки мені відомо, каталізатором вашої телекар’єри виступив канал «2+2». Ви досить швидко доросли до того моменту, коли керівники футбольних проектів почали довіряти вам прямий ефір не лише у студії, а й перед коментаторським мікрофоном. Швидше, ніж деякі мої колеги, які займаються телесправою все життя. Андрію, як на ваш суб’єктивний погляд: ви заслуговуєте більше на похвалу, чи поки на критичну оцінку?

— Та ні, не похвалу — це точно, радше на критику. Бо в будь-якій професії, вважаю, потрібні певні вміння, треба вчитися, а потім уже має бути практика, яка дасть певний досвід. Я вже своїм рідним і друзям казав, аби вони відзначали ті мої помилки, над якими необхідно працювати. Тому що мене не можна прирівняти до коментаторів, у яких дуже добре поставлена мова. По-перше, вони говорять українською, по-друге — у них від зубів відлітають слова. І в цьому між ними і мною велика прірва, бо Несмачному перше ніж сказати, потрібно подумати, як це правильно зробити, що саме сказати, і що з того буде. Через це не все завжди вдається, як того хотілося б. Словом, є чого прагнути.

— Ви знаєте, один з моїх друзів запам’ятав аналітичні коментування Несмачного такою фразою: «От ударов Алиева вратари на тренировках плачут…». Було це сказано в одному з телеефірів і, відверто, фраза смішить мого друга й досі. То як узагалі ставитеся до подібних закидів на свою адресу і чи справді впевнено почуваєтеся перед мікрофоном?

— Нормально почуваюся… Ми більше розмовляємо «футбольною» мовою, і те, що воротарі плакали — це справді так, бо Сашко своїми ударами відбивав їм руки. Пригадую, вони завжди говорили: «Сашко, тобі потрібно з маленької відстані бити, бо вже з дистанції 10-11 метрів у тебе дуже сильний удар». Тому нічого такого поганого в цьому я не бачу, і такого роду термінологія зрозуміла тим, хто грає в футбол або тим, кому він подобається.

«Алієв і Сьомін самі розберуться, що то було»

— Наскільки мені відомо, коментувати матчі «Динамо» не любите і не завжди хочете, власне, як і оцінювати стан справ у рідному клубі. Одначе зробіть для дами виняток: як гадаєте, чи буде в Києві чемпіонство цьогоріч?

— Та це ж зрозуміло — складно коментувати щодо «Динамо», бо я став у ньому тим, ким є зараз. Тим паче, коли ти перед мікрофоном, то мусиш однаково лояльно ставиться до обох команд на полі. Я дуже сильно переживаю під час коментування поєдинків за участі киян, іноді навіть у коментарях прослизають слова «наші, наші, наші». Таке відчуття, ніби я разом із командою на полі… Звісно, з цим виникають складнощі, бо я лише недавно закінчив кар'єру, хвилююся за хлопців і, зрозуміло, хочу, аби вони досягли хороших результатів. А в цьому сезоні зробити це буде дуже складно, адже хорошу гру демонструє не лише «Шахтар», а й «Металіст». Так, харків’яни трішечки відстають по очках, однак у чемпіонську гонку вони включилися. Тим паче, за рівнем гри, яку демонструє команда Мирона Маркевича наразі, — вона чи не найкраща в країні. Ці три колективи й боротимуться за «золото». Без сумнівів, триматиму кулаки за киян, а там як вийде…

— До речі, Андрію, нині на «2+2» вашим колегою-експертом виступає Віктор Леоненко, який не цурався жорсткої критики щодо виступів «Динамо» останніми роками, ще й тоді, коли в команді грав Несмачний. Як ставилися до слів Леоненка раніше, виходячи на поле, і як ставитеся тепер?

— Як тоді, так і сьогодні я сприймаю критику і прислухаюся до неї, бо розумію, що всі люди недосконалі й помиляються. А не помиляється лише той, хто нічого не робить. Я знав, хто такий Віктор Леоненко, бачив його матчі, розумів, що це справді великий футболіст з великої літери. І на те, що він робив на футбольному полі, можна було дивитися годинами. Леоненко — своєрідна особистість. Те, що тоді говорив, і те, що зараз… Я завжди до нього ставився лише з позитивного боку. Віктор іноді, звісно, перегинає палицю, а так усі відзначають, що він — дуже позитивна людина і, найголовніше, — може як сам пожартувати, так і сприйняти жарт на свою адресу. Тому всі, хто думають, що Леоненко якийсь тиран або занадто самовпевнений, — помиляються, бо коли з ним поспілкуватися, враження складаються зовсім інші.

— Зрозуміло. А як вам нагнітання конфлікту «Сьомін — Алієв»?

— Зараз ця тема — на слуху. Я думаю, що тренер і футболіст самі розберуться. Принаймні, якщо там щось і було, зрозуміло, Алієву аж ніяк не треба так висловлюватися на адресу свого тренера. Всі ми обговорюємо і наговорюємо, але з кимось ділитися і, тим паче, говорити про те, хто хороший, хто поганий, — не треба. Особливо про ту людину, яка його, можна сказати, зробила якщо не великим, то принаймні, хорошим футболістом.

— Кажуть, що від свого головного конкурента — «Шахтаря» — динамівці відстали вже на кілька кроків, зокрема, не лише за рівнем футболу, а й за навколофутбольною інфраструктурою, також розгублено ними вболівальницький тил. А як ви оцінюєте такі твердження, запитую у вас як типового вболівальника?

— Зрозуміло, що «Шахтар» — дітище Ахметова, який вкладає великі гроші у розвиток команди, аби зробити її топовою у цілій Європі. А «Динамо»… щось уже десь приїлося. Хоча я не скажу, що на сьогодні інфраструктура динамівців надто різниться від «гірняцької». Така ж база, такі ж умови. І в матеріальному плані теж, думаю, футболісти на рівних. Я не можу говорити за «Шахтар», бо не знаю, як команда працює, на яких засадах будується робота з уболівальниками, а от «Динамо» є над чим працювати, є що поліпшувати.

«Динамо» ніколи не здавало матчі»

— Знаєте, я не так давно у футбольній журналістиці, а постійно з усіх-усюд чую про одну й ту саму проблему. Здогадуєтеся, про що я?

— Ні…

— Про проблему арбітражу. Розумію, тема «слизька», але, сподіваюся, що, принаймні, в загальних обрисах ми про неї поговоримо. Так ось, Андрію, по-перше, наскільки гостро, на ваш погляд, стоїть ця проблема?

— Це — справді ПРОБЛЕМА. Я не думаю, що з приходом Колліни щось надзвичайно змінилося. Тому що сьогодні світ по вуха у корупції, підкупах і хабарництві. Це — факт і це всі прекрасно знають. Про це можна було б говорити: мовляв, «як це так», якби проблема стосувалася лише України, вітчизняного чемпіонату, однак вона поширена в усьому світі. Аби боротися з нею, потрібні кардинальні зміни. Та я думаю, що «тема арбітражу» триватиме і залишиться проблемою номер один у сучасному футболі.

— Багато хто з екс-футболістів і не приховує, що брав участь, чув, ну хоч краєм вуха чув про договірняки. Як ви ставитеся до таких зізнань?

— Особисто в мене за всю кар'єру не було договірняків. Ми — київське «Динамо»… Такі великі клуби тому й великі, що їм не треба в когось щось купувати і щось продавати. Вони мають досягати успіхів своїми силами. Тим більше, ми розглядаємо чемпіонат України через призму Ліги чемпіонів, участі в єврокубках. Якщо у вітчизняній першості все купувати, тоді немає сенсу грати на міжнародній арені… Я думаю, що ці висловлювання стосуються не топ-клубів. «Динамо» завжди відігравало чесно. Кияни чи «Шахтар» не придбаватимуть тих самих легіонерів, щоб потім купити гру, приміром, з «Іллічівцем» або «Оболонню». В іншому разі президенти клубів розраховували б на своїх, українських гравців, і не вкладали би великі гроші в інфраструктуру.

— Андрію, то де гра чесніша: на футбольному полі чи на медійному?

— (Усміхається). Конкуренція є і там і там. Світ так побудований, що конкуренція притаманна людям, тому, на жаль, той, хто сильніший, кмітливіший, енергійніший, той і досягає успіху. В цьому світі не схвалюють ані доброту, ані щедрість, ані лагідність, ані смиренність. Потрібно бути, мовляв, зухвалим і нахабним…









Сайт про Андрея Несмачного